Чи останнім МАЙДАНОМ була революція гідності?

історичні спогади і паралелі з відстані 7 років

Щороку річниця Революції Гідності спонукає нас знову і знову переосмислювати ті доленосні події. Мені, як історику за освітою, напрошуються історичні паралелі з двома попередніми революціями: Помаранчевою 2004-2005 та Національно-визвольною 1989-1991 років.

Даю такі хронологічні рамки враховуючи час підготовки і здійснення цих революцій. Вони на відміну від Майдану 2014-2015 років готувалися довше ретельніше, продуманіше. Відповідно наслідки їхні були для України переможні, а не трагічні.

Зараз хотілось би порівняти останній Майдан саме з подіями 1989-1991 років.

Першою Революцією Гідності насправді було здобуття Україною незалежності 1991 року. Тому пафосні промови про народження, відродження, пробудження української нації на Майдані 2014-2015 є не коректні та з історичної точки зору не правильні.

Новітня політична нація сформувалася саме зі здобуттям незалежності. Інакше цієї незалежності просто не було б. Була б якась автономія, а новий союзний договір запропонований Михайлом Горбачовим був би підписаний.

Протистояння влади й опозиції тоді було жорстке як і в 2014-2015 роках. Опозиція дуже ризикувала попасти під репресії в разі перемоги комуністичного путчу. Та в силу продуманості дій і відповідальності лідерів як націонал-демократів, так і керівників республіки УРСР – кровопролиття не відбулося, а квазі-держава УРСР отримала справжню юридичну незалежність.

Та до здобуття фактичної незалежності ще треба було йти і йти. Два наступні Майдани стали частиною й певними етапами цього шляху.

Порівнюючи Революції 1989-1991 і 2014-2015 років можна сказати, що більший злам у свідомості громадян стався саме при здобутті Україною незалежності й розвалі СРСР. Народ відчув слабину радянської системи вкоріненої десятиліттями.

Соціально-економічна формація і суспільно-політична система помітно мінялися. Розвивалися ринкові відносини та зародки демократії. Це були справді зміни світового масштабу й незворотнього характеру. Вони кардинально міняли свідомість українців, які перестали боятися масових протестів. Тоді в нас пробудилася гідність, готовність боротися за незалежність і національну ідею, а не за власні політичні амбіції.

Революція Гідності теж довела, що українці можуть відстоювати власну гідність та національну ідею. Але нажаль ця ідея під час Майдану була підмінена вектором зовнішньо-політичної орієнтації.

Не може національна ідея полягати у прагненні вступити в якесь наддержавне утворення, будь-то навіть обожнюваний багатьма Європейський Союз.

Сам факт вступу в подібні конфедеративні міждержавні союзи позбавляє нас можливості вести свою політику й самостійно приймати рішення. Ступінь втрати державного суверенітету тут визначається могутністю й експансивністю партнерів по союзу Так чи інакше значна частина повноважень суб’єктів утворення передається в центр (в даному випадку – Брюсель).

Та найбільша трагікомічність ситуації полягає в тому, що нас в ЄС брати ніхто не обіцяв. З нами лише заключили ряд договорів навісивши на нас купу зобов”язань і стандартів. Усилу об”єктивних історичних обставин багато з них не приживаються на нашому грунті, призводять до руйнації економіки та національної ідентичності. Неоліберальні нововведення в наш суспільний устрій, культуру, освіту, інформаційний простір руйнують традиції, котрі допомагали виживати й розвиватися українському народу протягом століть.

Йдеться про доведення свободи особистості до вседозволеності; свободи слова до інформаційного беспредєлу із засиллям брехні, чорнухи, компромату; про культивування маргінальних рухів типу секс-меншин чи борців за права тварин; про розуміння прав людини як головним чином прав злочинців, яких треба захищати; т.п.

Також хотілось би згадати про ще одну паралель Революції Гідності та Національно-визвольної революції 1989-1991 років. Йдеться про те, що й там і там, «в тіні» на революційних процесах наживалися певні категорії людей.

При утворенні Незалежної України й розвалі СРСР, коли одні виходили на мітинги, ланцюги Злуки, голодування на площах, – інші формували якісно нову на той час економічну і політичну псевдо-еліту.

Одні використовували революційні процеси для злочинної прихватизації державного майна і ресурсів. Інші, користуючись розвалом державного апарату й деморалізацією силовиків, займалися контрабандою та рекетом. Дехто заробляв і чесним способом, здебільшого торгівлею, яка ще донедавна в СРСР вважалася криміналом – спекуляцією. Так зароджувалася всеукраїнська та місцева олігархія.

Під час Майдану 2014-2015 років також були ті, хто наживався на революційних процесах. Більше того, владу захопили негідники, тоді як Революцію робили романтики й герої.

Суспільно-політична й економічна дестабілізація дала змогу спритним ділкам із нової влади та наближеного до них бізнес-середовища нажитися на фінансових махінаціях, вивести з банків за деякими даними понад 300 мільярдів гривень і конвертувати їх у долари.

Наслідком стало банкрутство біля сотні банків і трикратне падіння національної валюти. Ми всі за рік стали утричі бідніші! Й це робилося тоді, як на Майдані, а потім на Сході, за Україну гинули люди!

І ось щоби закінчити порівняння революцій 1989-1991 і 2014-2015 років, варто подумати, а чи не відрізняються ці революції тим, що на початку 1990-х Україна незалежність здобула, а після Майдану 2014-2015 почала її втрачати ?

Питання дискусійне, але факт є факт: як за Порошенка, так і за Зеленського керівництво України робить усе, що кажуть західні партнери. Складається враження, що власної політики українська верхівка немає.

Казали Турчинову з Яценюком: «у Криму не стріляйте, чекайте, не провокуйте, вирішимо дипломатичним шляхом…», – ті так і робили; кажуть нинішньому керівництву України: «виконуйте Мінські угоди, продайте землю і все що ще можна продати із підприємств», – воно так і робить.

Чи не нагадує це політику початку 1990-х років при якій ми втратили ядерну зброю і розбазарили за безцінь майже всю промисловість?

Тож чим більше ми вивчатимемо історичні паралелі, тим краще зрозуміємо причини та суть нинішніх процесів і зможемо впливати на їх виправлення.

Кічий Сергій – політолог, громадський діяч, м. Луцьк